Інтерв"ю
Як ми вже повідомляли, в ніч із 13 на 14 грудня із Жмеринки в зону АТО вирушив черговий вантаж із «гуманітаркою» для наших вояків. У складі «гумконвою» був і голова районної ради А.Г.Паламарчук. По приїзді з фронту він погодився дати інтерв‘ю .
—Анатолію Григоровичу, скільки вас того разу возили допомогу нашим солдатам і що возили?
—Їздили ми втрьох – голова підприємців міста Вадим Скібюк, підприємець Сергій Саковський і я. Виїхали півчетвертої уночі і були на місці о девֹ’ятій вечора в неділю – тобто їхали 17 годин. «На місці» - це в місці дислокації другої протитанкової роти нашого окремого дев’ятого територіального батальйону. Стоїть вона коло села Кременівки, між Волновахою і Маріуполем. Що з собою брали? Брали продукти харчування – м’ясні і рибні консерви, чай, кофе, лимони, апельсини, печиво, цукерки, а також предмети гігієни і сигарети. Крім того, везли «буржуйки», за які вдячні депутатові райради Дмитрові Колеснику та Браїлівському селищному голові Валерію Резеденту, теплі речі, які здали територіальні громади, педагогічні та учнівські колективи району. І, звичайно, воду, бо вода там гірка й брудна, пити її неможливо і готувати їжу – також. Везли також стартери до бензопил,заточки, щоб точити ланцюги, газові «джмелі» і газові балони – розігрівати їжу і інші речі, які хлопці замовляли…
—А по дорозі на фронт, що бачили, яка картина відкривається, якщо дивитися через вікно машини?
— Дорога туди і назад – близько двох із половиною тисяч кілометрів. Що бачили? Таке враження, як від обстрілів на війні. На асфальті глибокі вирви, тополі з обох боків дороги збиті й обгорілі – видно, били «гради». Поля в окопах, капонірах для танків, бойових машин і піхоти. У населених пунктах людей зовсім мало або вони сидять у хатах і не хочуть з нами спілкуватися.
—Ви багато місць відвідали?
— Були в тій самій Кременівці, у Гранітному, де стоїть тридцята танкова бригада, у Волновасі, у Кальчику, де дислокується штаб дев’ятого територіального батальйону, у селах Бугас, Миколаївка, Старогнатівка, Новогнатівка, в 72 – ій бригаді, в окремому 41 – ому батальйоні територіальної оборони Чернігівської області. Ми не ділили солдат на «своїх» і «чужих», не дивилися, чи це жмеринські, вінницькі, тернопільські, львівські – для нас вони всі свої. Ставали коло них, питали: «Хлопці, що вам треба?» і давали, що замовляли, з усіма фотографувалися.
На місці зустрів нас командир другої протитанкової роти дев’ятого батальйону майор Мельниченко Петро Миколайович. Нагодував солдатською кашею, напоїв чаєм. Хвилин сорок ми спілкувалися, а потім знову в машину – і в дорогу. Їздили по блокпостах, до півчетвертої ночі були «на колесах». Потім півтори години поспали, перекусили - і знову в дорогу.
—Серед солдат зустріли знайомих?
— Ой, зустрів. Багато їх там, жмеринських, кармалюківських, є хлопці із Жуковець, Сідаво. Цікава була зустріч із командиром роти. Виявилося, ми закінчували одне й те ж військове училище. Віднайшов там Сашу Твердохліба, хлопця, який пішов воювати і мати не знала, де він. Буквально за два дні до нашої поїздки приходила до мене з проханням знайти сина. Знайшов. Він виявився дуже схожим з лиця на матір, я його відразу признав. А ось виконуючий обов’язки командира батальйону капітан Богдан Барда з Чернятина сам признав мене: виявилося, свого часу я відправляв його на науку в Одеський інститут сухопутних військ. Приємно було.
— Де живуть наші хлопці, в яких умовах і чи не виглядають виснаженими?
—Ну, ось, наприклад, 72 – а моторизована бригада стоїть у полі. Посадка, а в ній вириті землянки, там стоять буржуйки, з дерева зроблені настили, внизу солома. Сплять солдати зодягнуті, митися нема де. Продуктами харчування, теплими речами забезпечені. Що виснажені, не помітив, але втомлені, часто небриті. Із усього привезеного найшвидше розібрали шиті бурки з калошами – вони теплі і зручні. Брали також бутильовану воду.
—А що вони говорять про ситуацію, в якій перебувають?
— Що говорять – про те не хочу усього казати. Нарікають на владу у верхніх ешелонах. Запитують, де ті мільярди, які, як каже прем’єр- міністр, витрачаються на військо, бо всім необхідним їх забезпечують волонтери. «Хлопці, — кажуть волонтерам, — якби не ви, ми б тут поздихали». Народна в нас армія. Для мене як військового було диким бачити те, що бачив. Ніяких погонів, солдати зодягнуті, як махновці – хто в чому. Звернення - не уставне «товариш командир», а просто «командир» або ще простіше - «Миколайович». Роти нашого 9 – ого батальйону розкидані далеко одна від одної, штаб батальйону за 12 км від них, а тил – за 68 км. Тобто поїхати в тил і взяти щось потрібне проблематично. Техніка, якою забезпечені, — наша, жмеринська. Я там бачив машини, які ми їм дали. Щоб полагодити техніку, нерідко за свої гроші купують генератори, акумулятори, стартери. Ось тільки пальне підвозять державне. Аж зараз, через півроку, відколи воюють, їм пригнали бойову техніку. Одна її частина стоїть на блокпостах, іншу хлопці ремонтують. Ті машини з того року, коли я молодим лейтенантом був. Отака техніка…
— А місцеве населення як ставиться до наших солдатів?
—Населення ставиться ніяк або як до окупантів. Одні відкрито це кажуть, інші мовчать і дивляться з-під лоба. Під’їхали до блокпоста коло Старогнатівки. Він за якихось п’ֹять метрів від паркана найближчої сільської хати. «Ну, суп, кашу приносити мешканці не будуть – у вас свої продукти є, але хоч чаю давали? – питаю хлопців. А вони мені: «Ті люди ні разу навіть не вийшли до нас». Ось яке ставлення.
І ще таке. Ми проїхали 27 блок-постів. На кожному перевіряють документи, машину всередині, вибірково відкривають коробки з продуктами харчування. І особливість: там, де стоять військові, огляд проходить без проблем, відпускають волонтерів без зволікань, бажають щасливої дороги. А там, де міліціонери, — розмова інша: «що везете?», «а що у вас зайве є?», «чим можете поділитися з нами?». Якщо скажеш щось не так – риються в речах, довго три мають на місці…
—Волонтери часто кажуть, що солдати в зоні бойових дій стають агресивними. Ви це помітили?
—По наших – ні. А ось серед чернігівських, які стоять за три кілометри від кордону з терористами, різних людей бачив. Є і ті, що воювали в донецькому аеропорту, є один із осколками в тілі, який ходить із ними і не хоче оперувати, є один без пальця. І в очах у деяких – справді агресія. Усі не розуміють, чого вони там, чому стоять і не наступають, чому мучаться без елементарних умов для життя. Із острахом чекають морозів – не знають, як витримають їх у полі за тамтешнього клімату.
—А що Вас в тій поїздці вразило? Чи було таке, чого Ви не очікували?
— Коли ми приїхали в Гранітне до танкістів, хлопці вийшли з Жуковець, Сідаво, жмеринські. Ми розвантажилися, сфотографувалися з танком, який зробили з фантиків від цукерок, здається, учні другої міської школи. Чудовий виріб!
Ще вразив такий факт. Приїхав комбат, не привітався, не спитав, хто ви, звідки і чого тут, не подякував за гуманітарну допомогу. Сфотографувався з нами, а потім сів у машину і поїхав. Не попрощавшись…
— А якщо поїде наступний бусик, то що він повинен везти, що нашим хлопцям потрібне найбільше?
— Найбільше потрібні теплі речі – шапки, рукавиці, шиті бурки «прощай молодість» із калошами, вода, сигарети. А також – малюнки і листи від дітей. Вода і дитячі листи на першому плані. Цигарки і все інше – потім. Ми привезли їм багато листів із Жмеринки і з сіл району. Їх кинулися читати відразу. Читали і… плакали. Просили дітей у наступних листах зазначати номера своїх мобільних телефонів – щоб можна було потелефонувати і адресно подякувати за лист. Вони ними живуть, їм потрібна наша підтримка, щоб знали, за що і за кого воюють. Поїздка наша була перед днем святого Миколая. Ми всіх привітали з цим радісним святом, залишили подарунки. Привітали також із Новим роком, сфотографувалися. Хай би це жахіття швидше закінчилося і хай наші хлопці повертаються додому живими і здоровими. Про це просимо в Бога і цього бажаємо в новому році…
Інтерв’ю взяла М.РАЙЧУК
